Про закон і приватні структури

Сьогодні, за три дні до 28-ої річниці Незалежності України, я знайшла людину, яка мислить стандартами кінця радянської доби: "Бізнес поза законом. На приватні структури закон не поширюється". Нею виявилася працівниця Музею медуз, що на столичному Хрещатику. На її думку (ба навіть глибоке переконання), вимоги ДБН В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення» не стосуються їхнього закладу, бо він - приватний.

Однак названі будівельні норми не обмежують свою дію лише державними об'єктами. У них ідеться про будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт і технічне переоснащення житлових будинків та громадських будівель і споруд. Без уточнення їх форми власності та підпорядкування.

Це важливо знати також тому, що працівники закладів, які не виконують вимоги інклюзивності, часто кивають на держструктури. Мовляв, подивіться, скільки у них порушень! Однак це - грубі маніпуляції, оскільки кожна з цих структур несе відповідальність лише за свої дії. Те, що державний орган є недоступним для маломобільних людей, не звільняє приватні музеї чи школи від обов'язку забезпечити свою доступність.

Батьки дітей з інвалідністю мають право впливати на утворення інклюзивних груп або класів

У батьків діток з інвалідністю часто виникає питання: «Що робити, коли дитину відмовляються брати в загальноосвітній навчальний заклад або залишати її в ньому, якщо інвалідність було встановлено вже після зарахування?». Адміністрація/вчителі/вихователі при цьому строго або слізно розповідають, що вони не є фахівцями в роботі з такими дітьми.

Відповідь проста і міститься вона в ч.1 ст.20 Закону України «Про освіту», згідно з якою у разі звернення батьків дитини з інвалідністю до закладу освіти в ньому в обов’язковому порядку утворюється інклюзивна та/або спеціальна група або клас. Навчання в цій групі (класі) забезпечується створенням ставок для потрібних спеціалістів і придбанням спеціального приладдя.