Парадокси українського права

Часто українці не можуть самостійно захищати свої права тому, що закони України та підзаконні акти (укази, накази, постанови, порядки, інструкції, положення тощо) є суперечливими, а іноді нелогічними, парадоксальними.

Так, вивчаючи Порядок призначення технічних засобів реабілітації відповідно до функціональних можливостей особи з інвалідністю, дитини з інвалідністю, постраждалого внаслідок антитерористичної операції (надалі — Порядок) я зі здивуванням виявила, що він затверджений Міністерством соціальної політики України (Мінсоцполітики). Цей нормативно-правовий акт строкатіє діагнозами та психічними чи фізичними станами, відповідно до яких людині призначають конкретні засоби реабілітації. Обстеження цих станів і оцінювання функціональних можливостей користувача до компетенції лікаря або реабілітолога, які підпорядковані Міністерству охорони здоров’я України (МОЗ). Виходить, що одне Міністерство своїм наказом вирішило питання, підвідомчі іншому Міністерству.

До речі, на практиці це виливається в цікаві історії. Так, лікарі МСЕК, на порушення Порядку, не призначають людині з певним діагнозом необхідний ТЗР, а Мінсоцполітики не може вплинути на них і добитися виконання свого наказу.

За логікою системи права, Порядок призначення ТЗР варто віднести до компетенції МОЗ, оскільки він передбачає наявність медичних знань і компетенцій. А от затвердження порядку забезпечення такими засобами, — який включає питання фінансування засобів реабілітації за рахунок коштів державного бюджету, — абсолютно обґрунтовано взяв на себе Кабінет Міністрів України.